Золота підкова Львівщини та ще багато цікавого - на велосипедах

Золота підкова Львівщини та ще багато цікавого - на велосипедах 

Що робити осіннього вихідного дня, коли погода дарує сонячний, хоча вже не такий теплий уїк-енд? Мабуть, все ж таки вирушити у невеличку подорож. Не дуже далеку, бюджетну, пізнавальну та з користю.

Цього разу ми з товаришем вирішили об'їхати Золоту підкову Львівщини велосипедами, плюс заїхати у декілька цікавих сіл в цій самій місцевості, де знаходяться старовинні костели.

По порядку...

1) Маршрут. Поїзд. Маршрут попередньо визначили за допомогою Google Maps, вирахували відстань не занадто велику, щоб встигнути на поїзд у зворотному напрямку. 

         З Тернополя до Золочева (залізнична станція називається "Злочів") вирушили швидким поїздом "Херсон-Львів" - він відправляється з Тернополя о 06.03 год., їхати одну станцію, одну годину. Квиток на проїзд у плацкартному вагоні вартує 25 грн., велосипед легко розміщується у пустому тамбурі, пхатися у салон немає потреби. Відтак о 07.00 год. ми у Золочеві. 

На дворі ще темно, а погода виявилася похмурою, майже дощовою. Пробирає осіння сирість. Стартуємо. 

2) Золочів. Невеличке містечко. Відоме насамперед військовою частиною. Батьківщина М. Шашкевича. Золочівський замок Я. Собеського, 1634 року зведення зрання ще зачинений, тому вдалося сфотографувати лише фасад. Хоча й не дуже шкодуємо, що цього разу не потрапили всередину, бо черга зайняла би багато дорогоцінного часу, та й з велосипедами не так просто туди потрапити. Декілька фото, і їдемо в центр міста.

Золочів – типове польське місто (якщо брати самісінький центр). Площа Ринок у бруківці, Ратуша (міська рада) з годинником, пішохідна вулиця із лавками, на сусідній вулиці – прекрасний костел Успіння Пресвятої Богородиці, 18 ст. у стилі бароко. Ворони, що літають над костелом, на тлі сіро-чорного неба додають своєрідного містицизму. Вражає. Центр міста дуже охайний.

3) Дорога на Підгірці. Вирушаємо шляхом, 

що веде в бік Бродів. 

Найперше село, що зустрічаємо, 

- Єлиховичі. Попри дорогу – 

Костел Воздвиження Чесного Хреста, 

1938 р. Вхід здійснюється за допомогою симпатичних східців з красивою балюстрадою (поручнями). Гарне місце для фотознімків. Костел діючий. Був зачинений. Робимо фото. Прямуємо далі.

Наступне село – Сасів. Теж костел. Теж цікавий, передусім завдяки статуям, розташованим на фасаді. Костел розташований праворуч, на паралельній до траси вулиці. Вдивлятися варто уважно, щоб не оминути.  

Далі, праворуч від дороги, якщо проїхати 2 км,  – село Ушня.

 

 Костел Св. Юзефа, 1901 року у стилі необароко. Вмираючий, хоча дах ще не обвалився. На фасаді – фігури Святих Петра і Павла, а також Юзефа. Поруч – яскраво-зелена церква, ровесниця костелу. Їдемо далі…

Не доїжджаючи 1 км до Підгорецького замку – поворот ліворуч. При повороті – білборд:  "Благовіщенський монастир чину Святого Василія Великого". Проїхавши 1,5 км, бачимо сам монастир – він досить великий. Для нас як для туристів родзинкою є те, що з джерела можна набрати питної води. 

4) Підгірці (Бродівський район). Вертаємось на трасу, долаємо 1 км, і ось він – Костел Воздвиження Чесного Хреста та Св. Йосифа. У всій своїй красі. Вигляд трошки псують водонапірні башти, що ліворуч. Думаю, професійні фотографи їх «зафотошоплюють». Всередині досить просто, проте охайно та затишно. Працює церковна крамниця. Навпроти – шедевр архітектури - Підгорецький замок. З часу мого останнього візиту, 2013 року, стан замку погіршився. Держава полишила його напризволяще, проте перед входом до парку, через котрий здійснюється вхід до замку-палацу, з каси вибігає та наздоганяє нас касирка, нагадуючи, що вхід платний, 30 грн. Купивши квитки, входимо всередину. Вже зачинили експозицію із «Білою Пані», яку за легендою вбив і поховав десь тут у підвалах ревнивець-чоловік, та й легенду вже не оповідають. Подвір’ям ходить флегматичний охоронець. Далі дивимося, милуємося витонченістю архітектури. Обурює не лишень відсутність ремонтів (це можна списати на відсутність фінансування, єдине, на що спромоглися (ще за Президента Кучми Л.Д.), – зробити дах), а й небажання зробити елементарне – викосити хащі довкола замку. 

5) Олесько. Від Підгірців прямуємо далі дорогою, дуже крутим спуском. 3,5 км і ми на трасі, поворот ліворуч на 90 градусів, виїжджаємо на "М 06" («Київ-Чоп»). Їдемо 10 км дуже швидко, оскільки хочеться якнайшвидше звернути на якусь другорядну (якщо вона навіть виявиться і ґрунтовою) дорогу. Просто їхати надзвичайно складно через фури, що проносяться повз тебе. Поворот ліворуч і ми в смт. Олесько (Буський район).  Фото додаються. На території замку багато туристів-поляків, бо чути їхнє фірмове слівце «Kurw@». Замок не такий вишуканий за архітектурою як у Підгірцях, проте парк охайний – не порівняти. Знову доводиться трошки виїхати на "М 06", однак скоро поворот на дорогу з розбитого асфальту, що веде до села Білий Камінь.

6) Ще декілька цікавинок. 

За 7 км нас зустрічає кільце з обеліском. Звертаємо відразу ліворуч, їдемо у с. Гавареччина, де знаходиться музей-криївка. Проїхавши сосновим бором 4 км, наповнивши легені киснем, якого не відчуєш у місті, повертаємо біля церкви різко ліворуч. Тут уже бездоріжжя – стежка з багнюки. Долаємо 500 м. З лісу доноситься тріск, як-то кулеметна черга. Мабуть – тренування патріотів - нащадків УПА.

 Наближаємось ближче – на своє диво бачимо, що то стукіт молотків, за допомогою яких кладуть бруківку (у лісі!). Робочі пояснили, що криївка на капітальному ремонті, роблять її з бетонних блоків та обкладуть деревиною. Робота має бути здана до 14.10.2017. 

Експозиція тимчасово відсутня, за тиждень знову буде – автомат, форма воїнів УПА. Ми читаємо стенди, робимо короткий перепочинок.

Рушаємо назад у Білий Камінь. Треба не оминути костел, що в цьому селі. Костел, що його засновано 1613 року, відчинений, пустий, здається, живе своїм життям. Ясно чути як вітер гримає вікнами-вітражами. Вночі тут, мабуть, трохи лячно. У костелі ростуть дерева. Сама ж архітектура красива. На брамі – кований напис: «1904». 

Треба поспішати, оскільки невідомо, яка попереду нас очікує дорога (чи то бездоріжжя…). Пункт призначення – село Скварява (залізнична станція Скваржава), де о 18.00 год. нам треба сісти на електропоїзд до Тернополя. Дорога виявилася досить непоганою, 14 км ми подолали трошки довше, ніж за годину, не кваплячись. Попри дорогу – величезна яблунева плантація, яка ніким не охороняється. Ну і майже фініш - Костел у Скваряві.  

Зустріли місцеву жительку. Каже, що польський костел, ніхто не пам’ятає ні дати його  побудови, ні назви. «За сов’єтів був склад. За Незалежної України, почали намагатися трошки відбудовувати. Грошей, звісно ж, не вистачило, і від цієї ідеї відмовилися. Ще нещодавно тут була гвинтова драбина на другий поверх, аж нещодавно побачила, що її хтось вкрав. Мабуть, здали на металобрухт. А ви звідки?» Відповідаємо, що з Тернополя. Село хоча й відносно велике, туристи рідко заїжджають, бо нам таке саме питання задали і в місцевому магазині. Їдемо на станцію.

7) Додому. Електричка зі Львова прибуває вчасно. В тамбурі специфічний контингент – цигани і якийсь безхатько, та ще випивший чоловік (хотів хоча б про щось поговорити, проте ми так і не зрозуміли про що). У Золочеві швиденько займаємо місця у самому вагоні. Ближче до Тернополя, вже за Зборовом, на кожній станції підсідає багато дачників-пенсіонерів. Цікава у них особливість: перед кінцевою станцією «Тернопіль» усі намагаються протиснутися у тамбур, щоб першими вийти з вагону. Ось такі вони заощадливі щодо часу. О 19.30 ми в Тернополі. Вражень та фотографій багато, відчувається приємна втома. Варто тепер в Інтернеті прочитати про усі замки та костели, де ми побували, щоб трошки підвищити свою ерудицію. Львівщина цікава для велотуризму. Варто з’їздити (поїзд + велосипед) знову в цьому ж напрямку (в бік Золочева, не доїжджаючи до Львова) – ще є на що подивитися.